🇺🇦 ВІКТОР БЕДЬ:
СЛОВО ПРАВДИ
НОРМАН ДЕЙВІС НАГАДАВ ПОЛЬЩІ: ІСТОРІЮ ПОВИННІ ПИСАТИ НЕ ПОЛІТИКИ, А ІСТОРИКИ
Останнім часом українсько-польські відносини дедалі більше ускладнюються через політизацію історичної пам’яті. На цьому тлі особливої уваги заслуговує інтерв’ю всесвітньо відомого британського історика, професора Оксфордського університету Нормана Дейвіса, опубліковане 29 червня 2026 року польським виданням Onet.
Норман Дейвіс — один із найавторитетніших сучасних дослідників історії Європи та Польщі. Його фундаментальна двотомна праця «Боже ігрище» (God’s Playground) вже багато років вважається одним із найкращих досліджень історії Польщі у світовій історіографії. За визначний внесок у популяризацію польської історії він був нагороджений найвищою державною нагородою Республіки Польща — Орденом Білого Орла, а у 2014 році отримав польське громадянство.
Саме тому його оцінки мають особливу вагу. Це позиція не політика, а науковця світового рівня, який десятиліттями професійно досліджує історію Центрально-Східної Європи.
Фактично професор Норман Дейвіс нагадав польському суспільству просту, але надзвичайно важливу істину: історію не можна підміняти політичними деклараціями, а трагедії минулого — використовувати як інструмент сучасної політичної боротьби.
Особливо важливо, що він чітко розмежував Українську повстанську армію як визвольний рух і злочини, скоєні окремими радикальними групами під час Волинської трагедії.
На його переконання, Українська повстанська армія загалом не була злочинною організацією, а її головною метою була боротьба за незалежність України. Волинська трагедія є тяжким злочином, однак відповідальність за нього не може автоматично покладатися ні на весь український визвольний рух, ні тим більше на весь Український народ.
Не менш показовою є оцінка професором постаті Степана Бандери.
Норман Дейвіс нагадує історичний факт, який нерідко свідомо замовчується або ігнорується в політичних дискусіях: під час трагічних подій на Волині Степан Бандера перебував у німецькому концтаборі Заксенгаузен і не міг безпосередньо керувати тими подіями.
Так само принциповою є його оцінка сучасної політики пам’яті в Україні.
Професор слушно зазначає, що переважна більшість українців вшановує Українську повстанську армію не через Волинську трагедію, а як символ багаторічної боротьби проти двох тоталітарних режимів — нацистського та комуністичного — за незалежність України.
Надзвичайно важливим є й політичне застереження, яке професор адресував польській владі.
На його переконання, нинішнє загострення історичного конфлікту між Варшавою та Києвом є стратегічною помилкою, наслідками якої неодмінно скористається Російська Федерація.
З цим важко не погодитися.
Російська імперія, Радянський Союз, а нині Російська Федерація протягом століть послідовно використовували історичні, міжетнічні та міждержавні суперечності між народами Центрально-Східної Європи як один із головних інструментів своєї імперської політики.
Політика Кремля завжди будувалася на давньому принципі «поділяй і володарюй».
Саме тому будь-яке загострення українсько-польських відносин, незалежно від причин його виникнення, об’єктивно працює насамперед на користь Росії.
Особливо небезпечним є використання історичних трагедій у політичній боротьбі саме тепер, коли Україна вже понад десять років веде війну проти російського агресора, захищаючи не лише власну державність, а й східний кордон усієї демократичної Європи.
Саме тому заслуговує на повну підтримку пропозиція професора Нормана Дейвіса після завершення російсько-української війни створити спільну українсько-польську незалежну Комісію правди та примирення за участю істориків, архівістів, правників та міжнародних експертів.
Такі питання повинні вирішуватися не політичними деклараціями, не парламентськими резолюціями і не емоційними заявами політиків.
Вони повинні вирішуватися шляхом професійного вивчення архівних документів, історичних джерел, наукових досліджень та відкритого академічного діалогу.
—
📌 ВИСНОВОК
На моє глибоке переконання, сьогодні найбільшою загрозою для українсько-польських відносин є не саме історичне минуле, а його політизація.
Історія повинна залишатися сферою науки, а не політичної кон’юнктури.
Історичну правду повинні встановлювати історики, архівісти, правники та міжнародні експерти, а не політики, парламенти чи уряди.
Державні органи можуть давати політичну оцінку певним подіям, однак вони не можуть підміняти собою історичну науку.
Саме тому українсько-польський історичний діалог потребує не взаємних ультиматумів, а взаємної поваги, професіоналізму, відкритості до архівів і чесного прагнення встановити історичну правду.
Лише така правда здатна стати основою справжнього примирення між двома народами.
І насамкінець хочу висловити думку, яку вважаю принциповою:
«Історична правда не встановлюється парламентськими голосуваннями, політичними деклараціями чи державними постановами. Вона встановлюється історичними фактами, архівними документами, науковими дослідженнями та чесним професійним діалогом. Усе інше — це політика, яка минає. А історична правда залишається.
Майбутнє українсько-польських відносин повинно будуватися не на взаємних історичних звинуваченнях, а на історичній правді, взаємній повазі та усвідомленні спільної відповідальності за безпеку Центрально-Східної Європи. Бо сьогодні між Києвом і Варшавою стоїть не Волинь. Між нами стоїть Москва. І саме цього ніколи не можна забувати».
—
Віктор БЕДЬ
м. Ужгород
2 липня 2026 року