🇺🇦 ВІКТОР БЕДЬ: СЛОВО ПРАВДИ
ЧИ МАЄ МОРАЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНСЬКА ВЛАДА ІМЕНЕМ ЛЕВКА
ЛУК’ЯНЕНКА НАГОРОДЖУВАТИ ЛЕОНІДА КУЧМУ?
Віктор БЕДЬ
голова Всеукраїнського товариства
борців за незалежність України у ХХ столітті
м. Ужгород
30 червня 2026 року
28 червня 2026 року, у День Конституції України, Голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук від імені Верховної Ради України вручив другому Президенту України Леоніду Кучмі нагрудний знак Верховної Ради України «За служіння Українському народові» імені Левка Лук’яненка.
Спочатку низка українських засобів масової інформації помилково повідомила, що йдеться про відзнаку імені В’ячеслава Чорновола. Згодом цю інформацію було офіційно спростовано та виправлено. Однак сама помилка лише на короткий час відвернула увагу від головного питання. Після уточнення стало очевидно, що проблема не зникла — вона лише набула іншого морального виміру.
Адже постає принципове питання:
Чи має Українська держава, чи, точніше, українська влада моральне право нагороджувати Леоніда Кучму відзнакою імені Левка Лук’яненка, якщо сам Левко Лук’яненко за життя був одним із найпослідовніших і найгостріших критиків політики Леоніда Кучми?
Державні нагороди, що носять імена видатних борців за незалежність України, — це не лише форма відзначення певних заслуг. Це насамперед елемент державної політики історичної пам’яті, моральний дороговказ і суспільний сигнал про те, які цінності сповідує Українська держава.
Левко Лук’яненко був не просто багаторічним політв’язнем, дисидентом, Героєм України та одним із авторів Акта проголошення незалежності України. Він був людиною, яка понад чверть століття провела в московських комуністично-радянських тюрмах, таборах і засланні за право України бути незалежною державою. Для кількох поколінь українців він став символом незламності, честі та державницької принциповості.
Його політична позиція щодо діяльності Леоніда Кучми була чіткою й однозначною.
Свого часу Левко Лук’яненко заявив:
- «Кучма десять років не будував Україну, а грабував її».
Він неодноразово критикував політику Леоніда Кучми, вважаючи, що саме в цей період остаточно сформувалася кланово-олігархічна система управління державою, яка завдала величезної шкоди розвиткові України.
Саме тому використання імені Левка Лук’яненка для нагородження Леоніда Кучми закономірно викликало гостру реакцію значної частини українського суспільства.
Не можна оминути й іншу сторінку новітньої історії України.
Саме за президентства Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми Україна, всупереч своїм національним інтересам і потребам гарантування власної оборони та безпеки, шляхом державної зради, насамперед президентів Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми, на користь Російської Федерації була позбавлена третього у світі ядерного арсеналу, значної частини стратегічних озброєнь і засобів стримування: спочатку — незаконно вивівши до Російської Федерації тактичну ядерну зброю, а згодом — погодившись на укладення Будапештського меморандуму 5 грудня 1994 року, що призвів до повної втрати Україною ядерного статусу та стратегічної ядерної зброї.
Минулі десятиліття, а особливо російська агресія проти України з 20 лютого 2014 року та повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року, переконливо засвідчили, що цей міжнародний політичний документ не забезпечив Україні реальних гарантій безпеки. Український народ і сьогодні платить надзвичайно високу ціну за ті вищезазначені антиукраїнські політичні рішення та державну зраду, втрачаючи своїх захисників, мирних громадян, території, міста і села.
І збіг часу, і реалії смертельно небезпечної російсько-української війни 2014–2026 років не звільняють від необхідності чесної історичної, політичної, правової та моральної оцінки наслідків рішень після відновлення державної незалежності України 24 серпня 1991 року, які призвели до катастрофічних наслідків для подальшої долі Української держави.
Не менш важливо пам’ятати й про історичний контекст самого Дня Конституції України.
У 2026 році Україна відзначає не лише 30-річчя чинної Конституції України 1996 року, а й 316 років українського конституційного процесу, який бере свій початок від Конституції Гетьмана України Пилипа Орлика 1710 року — однієї з найвидатніших пам’яток європейської конституційної думки.
Відтак український конституційний процес має тривалу історію розвитку конституціоналізму — від Конституції Пилипа Орлика, через добу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Української Радянської Соціалістичної Республіки та Карпатської України — до сучасної незалежної Української держави.
Після проголошення незалежності України Верховна Рада України Законом України від 17 вересня 1991 року № 1554-XII внесла зміни до Конституції (Основного Закону), конституційно закріпивши існування незалежної Української держави та змінивши її назву на «Конституція (Основний Закон) України». Саме цей Основний Закон став першим конституційним актом після відновлення державної незалежності України 24 серпня 1991 року та діяв до ухвалення нового тексту Конституції України 28 червня 1996 року.
Отже, український конституційний процес не розпочався у 1996 році. Він має багатовікову традицію, нерозривно пов’язану з боротьбою Українського народу за власну державність.
Державні нагороди — це не лише політичний і юридичний акт. Передусім це моральний акт держави.
Якщо держава використовує ім’я Левка Лук’яненка, вона повинна поважати не лише його біографію, а й його світогляд, принципи, державницькі переконання та політичний заповіт.
Імена Михайла Грушевського, Павла Скоропадського, Симона Петлюри, Митрополита Василя Липківського, Євгена Коновальця, Августина Волошина, Августина Штефана, Юліяна Ревая, Андрія Мельника, Степана Бандери, Ярослава Стецька, Романа Шухевича, Василя Кука, Василя Симоненка, Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого та багатьох інших борців за незалежність України не належать жодній владі чи політичній більшості. Вони належать Українській нації та Українській державі в її боротьбі за національну і державну незалежність України у ХХ столітті.
Саме тому кожне рішення про використання їхніх імен має відповідати не лише букві положень про державні нагороди, а й духові історичної правди, національної пам’яті та державної моралі.
Питання полягає не лише в особі Леоніда Кучми і не лише в імені Левка Лук’яненка. Насамперед воно стосується державної моралі, історичної правди та політичної відповідальності влади перед Українською нацією.
Тому, на моє переконання, нагородження Леоніда Кучми відзнакою Верховної Ради України імені Левка Лук’яненка є політично, морально та історично недоречним. Воно суперечить духові постаті Левка Лук’яненка, його державницьким принципам, публічній оцінці політики Леоніда Кучми та неминуче породжує обґрунтовані сумніви щодо послідовності державної політики історичної пам’яті України.
Державна влада не є власником історичної пам’яті — вона лише покликана її берегти. Використання імен видатних діячів українського національно-визвольного руху не може визначатися політичною кон’юнктурою чи ситуативною доцільністю. Це питання історичної відповідальності держави перед Українською нацією, пам’яттю тих, хто виборював її незалежність, і майбутніми поколіннями українців.
Бо без історичної правди немає справедливості. Без справедливості немає довіри. Без довіри немає національної і духовної єдності. А без національної і духовної єдності неможливо зберегти і зміцнити незалежну, демократичну, правову та сильну Українську державу.