7 травня 2025 року вранці перестало битися серце невтомного, багатолітнього борця за волю України Івана Васильовича МИРОНА.
Мирон Іван Васильович народився 09 березня 1929 року в селі Росішка Рахівського району Закарпатської області у селянській родині. Мирон Іван Васильович закінчив сільську початкову школу та Великобичківську середню школу. Іван Мирон відвідував товариство «Просвіта» при сільській школі, де вперше ознайомився з віршами Т. Шевченка. Після закінчення Великобичківської середньої школи продовжив навчання у Мукачівському сільськогосподарському технікумі. Згодом працював учителем початкових класів школи в селі Чорна Тиса Рахівського району до 1950 року. В 1950 році категорично відмовився служити в Радянської армії, бо вважав, що служити в ворожій армії не може – встановив зв’зок з націоналістичним підпіллям, перейшовши на нелегальне становище виконуючи доручення зв’язкового та бійця Української Повстанської Армії. У квітні 1951 року він роззброїв охоронця в сільраді села Росішка – відібрав зброю з набоями. 22 травня 1951 року його разом з 17-ма іншими повстанцями заарештували співробітники Міністерства Державної Безпеки. З травня 1951 по січень 1952 років перебував в Ужгородській тюрмі. Військовим Трибуналом прикордонних військ МДБ Закарпатського округу 11. 01. 1952 року за статтями 54-1 «а», і 54-11 КК УРСР засуджений до 25 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна. Після винесення вироку був етапований до Львова та Харкова, потім – до кінця 1955 року перебував у Норильську, Красноярську та Новосибірську. В Норильському таборі брав участь у повстанні в’язнів 1953 року. З 1955 по 1961 роки – в Іркутській тюрмі «Озерлазі», а з 1961 до 1976 роки – в таборах Мордовії. Перебуваючи в різних ГУЛАГівських таборах, брав активну участь в тюремних повстаннях і протестних голодуваннях відстоюючи права в’язнів – проти свавілля тюремного персоналу. У 1961 році його перевели до Московської тюрми, де йому в черговий раз пропонували розкаятись, зректися своєї віри та визнати вину, в замін цього йому обіцяли дострокове звільнення. З Москви, в 1961 році Мирона відправляють до Мордовських таборів, де він знайомиться з Василем Овсієнком, Левком Лук’яненком, братами Горинями, Валентином Морозом, Йосипом Терелею, Йосипом Сліпим та Іваном Маргітичем. 10 травня 1976 року Івана Васильовича відправили до Ужгорода, де 22 травня його звільнили. Івана Васильович Мирон з 1976 по 1988 роки, до виходу на пенсію, працював будівельником, кочегаром Великобичківської фабрики художніх виробів. З кінця 80-х років минулого століття Іван Мирон долучився до громадської роботи по відновленню діяльності греко-католицької церкви Закарпаття та відновлення державної незалежності України вступивши до громадської організації «Народний Рух України». За роки державної незалежності України Іван Мирон приймає активну участь в патріотичному вихованні молоді, доклав великих зусиль до відновлення діяльності греко-католицької церкви, побудови греко-католицької церкви в селі Росішка. Про життєвий шлях і боротьбу Івана Мирона «Дорогою любові» (режисер О. Коляджин). Після багаторічних і чисельних клопотань Мирон Іван Васильович реабілітований 13.08.2019 року Національною комісією з реабілітації. Ми втратили справжнього патріота, борця за самостійну Україну і права українців, щиру, справедливу і глибоко християнську людину дороговказом життя якого був Бог і Україна.
Закарпатська крайова організація Народного Руху України висловлює щирі співчуття родичам, близьким і односельцям пана Мирона.
Вічна пам’ять Івану МИРОНУ.