ПЛЕКАЙМО В СОБІ ФЕНОМЕН ІСТОРИЧНОЇ ПАМ”ЯТІ…
Біда тій нації, яка не те, що не пам”ятає свого далекого минулого, а й забуває нещодавні уроки свого виживання. Сьогодні 7-ма річниця початку Революції Гідності, а не всі знають, що це є таке. Особливо молодь, яка сім років тому переживала інші миттєвості дитинства. Чому так відбувається? Складається враження, що кожне покоління українців живе виключно у своєму світі, у своєму замкнутому життєвому циклі й не знає, що було в історії своєї держави, а тому не цінує цього належним чином. Виборчі процеси для тих, хто має право на участь у них, яскраво це ілюструють. Так ідуть у тінь історії “чужі” для різних поколінь, Революція на граніті, Помаранчева революція, не кажу вже про раніші важливі для України події. Такого немає бути за своєю природою!
Мені здається, що найзгубнішою причиною такого стану речей є відсутність почуття елементарної гідності за свою націю, яка закладається феноменом історичної пам”яті й передається від покоління до покоління. Боротьба ж нації за краще майбутнє відштовхується від досвіду державно-національного буття. А в України воно надзвичайно насичене. У ньому було все – від поразок до перемог. Але всі ці сторінки національного життя зберігає в собі історична пам”ять, яка є сукупністю масових уявлень соціуму про спільне минуле.
Чому в Україні історична пам”ять не стала фундаментом українського державотворення? Тому що, найперше, при владі в Україні є ті, які самі не мають цього фундаментального розуміння. Це вершина піраміди незнання й усвідомленого нехтування важливістю феномену історичної пам”яті. Цей негативний приклад “згори – вниз” поширюється мов ракова пухлина на все суспільство, на кожну соціальну ланку, на всі його соціальні, освітні та інші інституції. Свій негідний приклад показує влада непомітно: ліквідовуючи національні інститути, скорочуючи освітні й наукові заклади, змінюючи навчально-виховні програми, обмежуючи творчу й мислячу інтелігенцію у своїх професійних діях, відмовляючи у підтримці патріотичних молодіжних та інших громадських організацій, ігноруючи національно-історичні та пам”ятні події своєю увагою, підкреслюючи зневажливе ставлення до національних героїв, дозволяючи антидержавним силам бути в нашому житті і т.д. Одним словом, від владних інституцій залежить дуже багато. І залежить головне – принцип виживання нації, який знову ж таки цементується на масовому усвідомленні власної національної гідності, її цілісності та монолітної єдності, що є наслідком беззастережної поваги до історичної пам”яті. Тоді жодні вороги не будуть страшними – ні зовнішні, ні внутрішні. А поки…
А поки історична пам”ять Української нації – мов хронічно хвора людина. Її стан ледь здається виліковним, час від часу її підживлюють життєдайними вакцинами, часом навіть здається, що вона іде на поправку, але знову невдовзі впадає у хворобливу депресію і хиріє… “Лікарі” ж бо погані та й ліки не ті… А ще й “відвідувачі-сусіди” намагаються постійно підсипати отрути для впевненості в невиліковності українського національного організму…Мені це саме так здається. Таке враження, що проти історичної пам”яті українців, яка має понад тисячолітню історію, проводять довічну спецоперацію, а ми як “піддослідні” істоти змирилися з цим. Хочеться вірити, що ні. Будьмо ГІДНИМИ своєї святої рідної землі, своїх героїчних предків, свого праведного національного життя!
ПЛЕКАЙМО В СОБІ ФЕНОМЕН ІСТОРИЧНОЇ ПАМ”ЯТІ Й ПАМ”ЯТАЙМО – БЕЗ ГІДНОСТІ НЕМАЄ СВОБОДИ !!!
Маріан Токар, директор НДІ державотворення і публічного управління