Закарпатська крайова організація
Народного Руху України
Немає в нас бандерівців та москалів, східних і західних. Всі ми — народ України.
В’ячеслав Чорновіл

Podali vid Moskvy: чому в Україні заговорили про перехід на латиницю і як це вдарить по “рускому міру”

45 переглядів
В Україні обговорюють перехід на латинський алфавіт

“Казахстан йде в минуле”. Чому б, ви думали, присвячений цей типовий для російських ЗМІ останніх років заголовок? Ні, йдеться не про повернення до натурального господарства або відмову від досягнень науково-технічного прогресу на користь знарядь праці кам’яного віку. Йдеться про намір влади Казахстану відмовитися від нав’язаної цій країні свого часу більшовиками кирилиці та використовувати латинський алфавіт.

І поки казахи намагаються порвати зв’язки з Москвою навіть на письмі, з “білокам’яної” їх періодично лякають “розривом між поколіннями і етносами” і “катастрофічним падінням загального освітнього рівня громадян”.

Навіщо дедалі більше країн відмовляються від кирилиці на користь латиниці? Чим насправді є це рішення – примхою чи способом самозахисту? Чому вже щонайменше три століття в Україні говорять про необхідність “латинізації” української писемності та чи можливо, що Україна перейде на латинський алфавіт у майбутньому?

“Латинська” втеча з обіймів Росії? Досвід країн пострадянського простору

Всерйоз про перехід із кирилиці на латиницю в Казахстані заговорили ще в 2006 році, в 2012-му обговорення активно точилося вже в професійних колах. 5 років по тому президент країни Нурсултан Назарбаєв заявив: до кінця 2017-го має бути затверджений остаточний варіант графіки, а до 2025 року “всі ділові документи, періодичні видання та книги повинні виходити латиницею”. Згодом терміни остаточного переходу на новий алфавіт змістили до 2031 року, але, незважаючи на періодичні істерики з Москви, від власних планів казахи не відмовилися.

Ба більше, в Казахстані переконані: новий алфавіт – крок до зміцнення національної ідентичності та поштовх до вивчення казахської мови.

Аналогічні процеси стартували (або вже завершені) в цілій низці держав “пострадянського простору”. Так, уже з 1 серпня повний перехід на латиницю здійснить Узбекистан – при тому, що раніше планувалося завершити цей процес пізніше, до початку 2023-го. Однак згодом уряд цієї держави вирішив “прискоритися” – і до початку серпня цього року, коли Узбекистан святкуватиме 30-річчя незалежності, вся робоча документація, бланки і вивіски, а також найменування вулиць і організацій, оголошення будуть переведені на узбецький алфавіт, заснований на латинській графіці. На відміну від Казахстану, тут від використання кирилиці вирішили відмовитися повністю.

З моменту розпаду СРСР латинський алфавіт повернули в Туркменістані. Латиницею вже давно користуються в Азербайджані та Молдові. Латинську графіку використовують у слов’янських країнах – у боснійській, кашубській, польській, силезькій, серболужицькій, словацькій, словенській, хорватській та чеській мовах. У сербській, чорногорській і білоруській латиниця уживається з кирилицею.

І в жодній з країн, що перейшли на латиницю, катастрофи, яку пророкували опоненти відмови від кирилиці, зокрема й із Кремля, після зміни алфавітів так і не сталося.

Водночас твердження прихильників введення латиниці про те, що такі зміни – це цивілізаційний вибір – мають сенс. Адже для східних країн перехід на латиницю в геополітичній площині означає вихід із зони ментального, культурного, інформаційного і, як наслідок, економічного впливу Росії.

При цьому країни Середньої Азії починають більш активне зближення з Туреччиною, яка також користується латинськими буквами і дедалі активніше претендує на лідерство в регіоні. Від такого “тандему” народи, куди ближчі з погляду ментальності, релігії та мови до Туреччини, ніж до Росії, – тільки виграють. Адже на шляху процесу зближення вже не буде стояти такий бар’єр, як різна писемність. Інтеграційні процеси проходитимуть швидше і глибше, коли Туреччина і країни Середньої Азії говоритимуть зрозумілими один одному мовами не тільки усно, але й на письмі.

Судіть самі. Що краще: партнерство з Туреччиною, економіка якої розвивається найбільш стрімкими темпами в Європі, чи входження на правах “бідного родича” в єдиний простір із Росією, яка вважає сусідні держави власними сировинними колоніями і демонструє економічну деградацію? Перебування під захистом Туреччини (зокрема й військовим) – чи постійна загроза появи “зелених чоловічків” на “ісконно рускіх” землях Середньої Азії? Союз із близьким релігійно, ментально, культурно потужним союзником – чи постійні атаки на віру, мову, самоповагу і навіть самоідентифікацію тюркомовних народів з боку “шостої частини суші”?

Відповідь очевидна. І саме вона й стала однією з причин того, що в згаданих країнах було ухвалено політичне рішення про перехід на латиницю. Адже там чітко розуміли, наскільки важливий цей крок з погляду цивілізаційного вибору.

Як розуміють це і в РФ, де на законодавчому рівні заборонено використовувати будь-який алфавіт, окрім кириличного.

Для країн Східної Європи перехід на латиницю також означає зближення – із західною цивілізацією. Адже латинський алфавіт – безумовний лідер із використання на всій земній кулі. Латинськими літерами пишуть 42% жителів Землі в 70% країн світу – на 60% земної суші на всіх континентах. Кирилиця ж посідає 4 місце серед писемностей світу, поступаючись латиниці, китайським ієрогліфам і арабській в’язі. Кириличний алфавіт знають, розуміють і використовують всього лише 3,3% населення земної кулі – близько 250 млн осіб.

Водночас, як уже було сказано, процес відмови від цієї локальної у світових масштабах писемності на користь долучення до глобального світу набирає обертів.

Україна і латиниця: за і проти

В Україні також періодично спливає тема можливого поступового переходу з кирилиці на латиницю. Прихильники ідеї переконані: це дозволить нашій країні відгородитися від сусіда-агресора куди більш дієво, ніж горезвісний рів із крокодилами на російсько-українському кордоні. А заодно – зробить нас ближчими і зрозумілішими для решти світу. Зокрема для слов’янських народів, більшість із яких використовують саме латиницю і зможуть частково розуміти написане українською мовою, але з використанням латинського алфавіту.

Однак до серйозного обговорення плюсів і мінусів “латинізації” української писемності справа не доходить. Спроби його провести миттєво розбиваються об істеричне “ми не зможемо читати літописи в оригіналі” (так, наче більшість українців саме з них починає свій ранок), цинічне “ми відірвемося від коренів і загальної культури з “братньою” Росією” (якій “братність” ніколи не заважала знищувати нас культурно, а періодами – і фізично) і прагматичне “де взяти на це величезні гроші?” (питання слушне, але вирішуване з огляду на розтягнутість процесу на роки).

Особливо “зворушливо” виглядає аргумент, що введення латинки в Україні відштовхне від вивчення української мови російськомовних громадян нашої країни. Начебто саме перспективи переходу на латинську графіку в якомусь віддаленому майбутньому не давали принципово російськомовним нашим співвітчизникам вивчити українську хоча б на побутовому рівні за 30 років незалежності. Наче саме латинські букви винні в тому, що в Україні досі живуть люди, які називають державну мову “коров’ячою”, “гидотою” і “рагульський діалектом”.

“Латинізація” українського алфавіту сьогодні: примха чи необхідність?

У різні періоди історії України на наших землях здійснювалися спроби ініціювати відмову від кирилиці як потужного інструменту впливу з боку Російської імперії. Агресія РФ проти України, яка почалася в 2014 році і продовжується донині, дала новий поштовх, здавалося б, призабутій ідеї “бігти від Москви”, зокрема й за допомогою зміни алфавіту. Почати дискусію з цього приводу, наприклад, кілька років тому запропонував тодішній міністр закордонних справ Павло Клімкін. У березні 2018 року на своїй сторінці в Facebook він написав:

“У дружній бесіді історик і журналіст з Польщі Земовіт Щерек запитав, чому б Україні не ввести поряд з кирилицею латиницю. Наша мета – формування української політичної нації, тому ми повинні працювати на те, що нас об’єднує, а не роз’єднує. З іншого боку, чому б не подискутувати?”.

І хоча мова тоді йшла всього лише про дискусію з приводу можливості такого кроку – на Клімкіна обвалилася війна хейту, зокрема з боку людей із проросійськими настроями. Олії у багаття підлили й люди, введені (не без допомоги кремлівських пропагандистів) в оману щодо того, що йдеться начебто про відмову від української мови взагалі, а не лише про зміну знаків передачі її на письмі. А об’єктивний і ефективний спосіб захистити власний інформаційний простір від агресивних інформаційних операцій Москви у свідомості багатьох витіснили фантомні болі за “споконвічно українською” кирилицею. Яка насправді є перекроєною під потреби російської мови ще за Петра І “гражданкою”, що має, на думку багатьох мовознавців, до винайденої Кирилом і Мефодієм писемності приблизно такий же стосунок, як морська свинка до моря у відомому анекдоті.

Трьома роками раніше від Клімкіна з ініціативою запровадити латинську графіку на території України – щоправда, лише для носіїв кримськотатарської мови – вкотре виступав лідер кримських татар Мустафа Джемілєв. Він наполягав на виключній важливості такого кроку для свого народу. І навіть звертався до тодішнього міністра культури В’ячеслава Кириленка з проханням підготувати необхідне рішення. Але це так і не було зроблено.

Востаннє до теми української латинки в нашій країні повернулися буквально днями. Інститут мовознавства НАН України до 130-ї річниці від дня народження Сергія Пилипенка (одного з ідеологів введення в Україні латиниці початку минулого століття), ініціював дискусію про можливий перехід нашої країни на латинську абетку.

Чи стане ця дискусія дійсно предметною, чи все знову зведеться до цькування її ініціаторів і взаємних образ – покаже час.

А поки в Україні знову ламаються списи в суперечках із приводу можливого переходу на латинський алфавіт – Узбекистан і Казахстан активно цей перехід здійснюють. Узбеки абсолютно справедливо вважають, що держава, глава якої дедалі частіше пред’являє сусідам, що вони, виходячи з СРСР, “тягли” з собою “російські землі” – рано чи пізно вирішить, що настала пора “повертати своє” в “рідну гавань”. А народ Казахстану прекрасно пам’ятає, як кілька років тому Володимир Путін із властивою йому пихою заявив, що “у казахів ніколи не було державності”, а їхня країна не є “частиною світової цивілізації” поза “простором великого русского міра”. Тож прагнення останніх використовувати будь-який спосіб якомога надійніше відгородитися від задушливих “братніх” обіймів Росії – цілком зрозумілий.

І відмова від використання спільних з росіянами букв, а з ними – і від загального інформаційного, ментального і культурного простору – один із дійсно дієвих способів це зробити.

Можливо, колись українці, яким російські імперці сторіччями вперто відмовляють не тільки в праві на державність, а й в самому існуванні власного народу і мови, так само впевнено почнуть рух get` vid “ruskogo mira”, podali vid Moskvy.

Джерело:news.obozrevatel