Закарпатська крайова організація
Народного Руху України
Нам потрібні сьогодні реформи, а не революції, сила закону, а не закон сили, добробут народу, а не всенародні злидні, громадське порозуміння, а не громадська ворожнеча, демократія, а не диктатура.
В’ячеслав Чорновіл

Загиблі герої липня 2021: сім облич, сім історій

24 переглядів

Якби Путін мав хоч краплю честі, із липня на Донбасі тривала б екехейрія – олімпійське перемир’я. Це не просто стара грецька традиція, що з’явилася ще в VIII столітті до н. е., а фактично свіжа директива Організації Об’єднаних Націй. У своїй резолюції 48/11 від 25 жовтня 1993 року Генасамблея ООН настійно закликала держави-члени “дотримуватися «олімпійського перемир’я» протягом періоду, що починається за сім днів до відкриття і закінчується через сім днів після закриття кожних Олімпійських ігор”. Про те саме говорить Декларація тисячоліття ООН, затверджена резолюцією 55/2 Генеральної Асамблеї від 8 вересня 2000 року: “Ми настійно закликаємо держави-члени дотримуватися «олімпійського перемир’я», індивідуально і колективно, в даний час і в майбутньому…”

Але Путін – ху*ло. Ніякої екехейрії на Донбасі немає й близько. Навпаки, на тлі Олімпіади обстріли з боку гібридних російських сил лише посилилися. Почастішали артнальоти на цивільну забудову. Кілька разів важка артилерія РФ била навіть не по передових позиціях підрозділів ЗС України, а по тилових командних пунктах рівня батальйону, розташованих іноді за 15 чи й більше км від лінії фронту.

Із цим пов’язане й різке зростання кількості поранених у липні (проти червня). Так, згідно з офіційними звітами штабу Об’єднаних сил, поранення й бойові травмування отримали 37 воїнів, із них щонайменше п’ять – жінки.

Загалом “Новинарня” нарахувала щонайменше 256 обстрілів.

У липні загинули й померли від ран сім воїнів ЗСУ. Всі – від обстрілів…

Юрій Письменний. Богдан Бродовський. Євгеній Курасов. Володимир Яськів. Андрій Беляєв. Олександр Горбенко. Дмитро Сивоконь.

Три офіцери, двоє сержантів, двоє солдатів.

По двоє загиблих – із 93-ї механізованої та 57-ї мотопіхотної бригад, по одному – із 10-ї гірсько-штурмової, 24-ї механізованої, 58-ї мотопіхотної.

Чотири захисники прийняли смерть на Донеччині, троє – на Луганщині.

В України тим часом власна “екехейрія” – офіс президента все ще згадує про “посилені заходи припинення вогню”, він же “режим тиші”, якому 27 липня виповнився рівно рік

Загиблих героїв офіційно згадають і вшанують колись потім.

А ми пам’ятаємо їх щодня. Бо йде не лише Олімпіада, а й передусім війна. І воїни віддають свої життя за Україну та кожного з нас.

1. Юрій Письменний “Феофан”

Капітан Юрій Письменний

Розповідаючи про Феофана, мало хто з його товаришів по службі спроможний стримати зрадницьке зволоження очей. 59-річний медик для всіх був не просто старшим побратимом, а майже батьком – так його, власне, зазвичай і називали.

Юрій Письменний народився 4 березня 1962 року. Мешкав у Дніпрі. У 1987 році закінчив Дніпропетровський медичний інститут і понад 20 років пропрацював гінекологом. Потім на певний час відійшов від професії, відкрив власний бізнес із продажу багетів.

Та все змінила війна. У 2016 році Юрій більше не зміг опиратися своєму головному покликанню – рятувати здоров’я та життя – і пішов на фронт медиком-волонтером, у Перший добровольчий шпиталь ім. Пирогова.
Наприкінці 2018-го Письменний підписав контракт зі Збройними силами України й очолив медичний пункт батальйону 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”.

“Він врятував життя десяткам бійців. Усі в батальйоні, хто з 2018 року був поранений, проходили через його руки. Юрій запам’ятався професіоналізмом, добродушністю. А ще – готовністю завжди іти вперед і ніколи не відступати”, – згадує начальник медичної служби бригади Анатолій Чуйкін.

За його словами, Феофан, щойно прийшов, одразу упорядкував справи у медпункті батальйону й зібрав під своїм керівництвом високопрофесійну команду, яка врятувала багато життів.

“Увесь підлеглий особовий склад був для нього, як рідні діти. І вони з ним були, як за справжньою батьківською спиною. Це був надзвичайно професійний і досвідчений лікар. Всі можливі й неможливі випадки – всіх довозив до шпиталю живими. Це дуже, дуже багато людей”, – наголошує Чуйкін.

“Мій батько – людина-свято, людина любові й турботи, людина таланту. У нього було чудове почуття гумору. Він герой. І, до речі, турбувався не тільки про людей, а й про тварин та покинуті ікони. Мій батько був на своєму місці”, – написала у фейсбуці його дочка Євгенія.

“Він завжди підтримував, допомагав, вчив, вимагав обережності в роботі, особливо на евакуаціях. Всі медики, які працюють в окопах, знали, що у них є надійний тил у вигляді начмеда. Що він зробить все можливе. До того ж Феофан завжди сам виїжджав до поранених. Він переймався за них й тоді, коли поранені потрапляли до шпиталю: продзвонював, намагався розв’язати проблемні питання. Його всі називали батьком. Я його навіть начальником не можу назвати – батько, і все: і підтримає, і посварить, і навчить. Йому можна було подзвонити у будь-який час з будь-якого питання. До нього будь-який солдат міг підійти, він усім допомагав. Батальйон осиротів”, – каже бойовий медик Валерія, яка служила під керівництвом Юрія.

“Врятувати всіх ми не зможемо. У медика має бути міцний характер, щоб із цим змиритися”, – казав підлеглим Юрій Письменний, навчаючи їх не впадати у розпач у разі втрати пораненого.

Втім, коли “трьохсотим” виявився він сам, побратими були переконані, що врятують свого “батька”.

Це сталося 4 липня. В неділю, посеред білого дня, окупанти відкрили по позиціях ЗСУ біля селища Мирне на Донеччині вогонь зі станкових протитанкових гранатометів. Феофана, який прийшов надати допомогу бійцеві, тяжко поранило уламками снаряда.

Його ще встигли довезти до лікарні. За кермом машини, яка домчала медика до шпиталю, був старший солдат Володимир Бобало. Говорячи про той день, він не може стримати сліз.

“Ми з ним розмовляли з ним до останнього. Просив не бентежити дружину і сказати їй, що в нього легке поранення. Попросив телефон і постійно з дружиною був на зв’язку. Весь час був при тямі, навіть допомагав порадами медикам, які надавали йому допомогу, підказував що до чого. Багатьох людей з такими пораненнями ми вивозили живими… А Феофан помер на операційному столі”, – зітхає Володимир.

За тиждень до того фатального дня Юрій отримав звання капітана.

Поховали медика на цвинтарі в селі Старі Кодаки, що на околиці Дніпра.

Залишилися дружина, дорослий син та дочка.

Читайте також:
Пам’яті начмеда з 93-ї бригади “Холодний Яр” Юрія Письменного “Феофана”. ВІДЕО

2. Богдан Бродовський

Майор Богдан Бродовський

Богдан Бродовський – кадровий офіцер, для якого служба у війську була справою всього життя.

“Начпрод”, “зампотил”… “Він повинен був бути в тилу, але (…) пройшов Іловайськ, був на «Бутівці», в Авдіївці, у Пісках у 2014-2015 роках – тому він бойовий офіцер”, – наголошує військовий капелан Олександр Петрушкевич.

Бродовський народився 17 квітня 1984 року в Гайсині Вінницької області. Відслуживши з 2002-го строкову, підписав контракт зі Збройними силами. У 2005 році вступив у військовий інститут в Одесі, який за рік було переведено до Львова.

У національному університеті “Львівська політехніка”, в систему якого був інтегрований Львівський інститут Сухопутних військ (нині – Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного), курсант Бродовський вчився за напрямом підготовки “Тилове забезпечення”, спеціалізація – “Організація продовольчого забезпечення”. У 2009 році здобув повну вищу освіту та отримав офіцерське звання, а з 2014 року обійняв посаду начальника продовольчої служби 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”.

Доброзичливий, неконфліктний, завжди усміхнений і готовий прийти на допомогу, чуйний – побратими по службі згадують майора Бродовського найкращими словами.

“Богдан був офіцером, якого всі поважали і любили. Справжній професіонал, безвідмовний, простий у ставленні до солдатів. Він був нам не лише командиром, а й товаришем і другом”, – зітхає посестра по службі Юлія.

А ще він був ревним футбольним вболівальником, разом із побратимами дивився матчі й дуже підтримував національну збірну.

У Богдана Бродовського було четверо дітей. Найменшому сину ще не виповнилося й року.

Нещодавно сім’я переїхала на Дніпропетровщину, в село Вільне Новомосковського району.

“Ми багато прослужили разом: на початку війни Богдан був начпродом бригади, а я – діловодом. Як людина він був завжди доброзичливим, ніколи не сварився, завжди приходив на допомогу. Був гарною людиною. На перше місце завжди ставив свою сім’ю. Пам’ятаю, коли з ним познайомилася, його донечка ходила у садок. І він завжди намагався забрати її додому сам. Іноді приводив на роботу”, – розповідає товаришка по службі Тетяна.

У 2017 році Богдан Віталійович перевівся до корпусу резерву, а наступного року звільнився з лав Збройних сил. Проте вже у 2019-му повернувся в окрему механізовану бригаду резерву, а у 2021 році знову долучився до “холодноярців” на посаді заступника начальника тилу логістики.

Капелан бригади Олександр Петрушкевич розповідає про майора Бродовського як про глибоко порядну людину. Каже, офіцер дуже опікувався своїми підлеглими. “Він щоразу запрошував мене на ранкову молитву, просив, щоб капелан освячував словом і молитвою його особовий склад військовослужбовців”, – пригадує священник.

“Важко говорити про Богдана в минулому часі. Він був другом у найвищому сенсі цього слова. Ми були як родичі, я його називав кумом. Він вирішував будь-які питання і ніколи ні з ким не сперечався. Востаннє бачилися в день загибелі. Ми обійнялися під час зустрічі. Богдан забув у мене свій телефон на зарядці, мобільний надіслали за ним іншою машиною… але передати не встигли”, ‒ каже побратим Ігор.

5 липня Богдан Віталійович поїхав на позицію до своєї бригади поблизу села Чермалик. У цей час бойовики почали обстріл.

“Він поїхав на ВОП перевіряти своїх підлеглих. Коли під’їхала машина, був прямий постріл, пряме влучання в машину, а вони поруч стояли”, – розповів капелан Петрушкевич.

Від вибухового поранення, несумісного з життям, майор Бродовський загинув одразу.

Поховали офіцера у Вільному.

Залишилися дружина і четверо дітей.

3. Євгеній Курасов

Сержант Євгеній Курасов

Євгенові було всього 24 роки. Він народився в селі Локня на Сумщині – це за якихось 5 кілометрів від кордону з Росією. І, як розповідають товариші, Женя був палким патріотом України.

Навчався він у школі сусіднього села Басівка. Дуже захоплювався грою в шахи.

“Ми з ним часто грали. Він завжди хотів виграти, і коли вдавалося, то дуже цьому радів. А грали ми з ним на щось. Це «на щось» було досить цікаве. Починаючи від здавання віршів на пам’ять, закінчуючи шоколадкою. Якщо Женька приносив шоколадку, програвши в шахи, то ми її тут з’їдали. Ділили на всіх. Так само було, коли програвав я”, – пригадує вчитель зарубіжної літератури Павло Данилевський.

“Минулого року в нас було 5-річчя, як закінчили школу, і Женя не зміг приїхати, тому що був на службі. Сказав: на 10 років ми точно зберемось, привітаємо нашу Ірину Анатоліївну. Коли ми бачилися з кимось з наших однокласників, він за всіх завжди питав: хто там собі з хлопців дівчину собі знайшов, коли прийшов, а коли знайшов? Він сам по собі був дуже цікавим, дуже допитливим, говорив дуже багато. Не завжди в тему”, – усміхається однокласниця Діана Прийдакова.

Цю свою небайдужість до інших і життєрадісність Євген проніс і крізь війну. До служби на фронті був прикордонником. Але в жовтні 2019-го прийшов у 58-му окрему мотопіхотну бригаду імені гетьмана Івана Виговського. Сержант, заступник командира бойової машини – навідник-оператор механізованого взводу механізованої роти 15 омпб “Суми”.

“Завжди позитивний, такий веселун. Патріот. От, дійсно кажуть: війна найкращих забирає. Це, мабуть, так і є, і на це боляче дивитися. Знаєте, людина, яка йшла за покликанням, яка знала, що вона робить тут”, – каже командир Володимир Глюза.

Усього лише два місяці тому в Євгенія Курасова народилася донечка Єлизавета. Тоді він востаннє бачився з рідними.

“Дядько був завжди для мене прикладом. Я завжди хотів рівнятися на нього, його характер. У нього характер був такий, що навіть коли будь-яка біда, він завжди старався тримати позитив, нічого, крім позитиву. Дуже сильно його любив, ніколи його не забуду. Буду рівнятися на нього й надалі, хоч його вже й немає з нами. Доньку його виховувати будемо всі разом. У мене плани: за чотири місяці буду просити відпустку, щоб похрестити”, – каже племінник Євгена Анатолій, який нині проходить строкову в конотопській військовій частині.

Ввечері 8 липня сержант Курасов ніс бойове чергування на одному з опорних пунктів селища Піски поблизу Донецького аеропорту, коли в нього влучила куля.

“Ворожий снайпер професійно спрацював, у бійницю. Дуже важко було цього уникнути. Але ця втрата на нас люті нагнала. Зараз у нас «режим тиші». Ми стараємося не відкривати вогонь, дотримуючись «режиму тиші», щоб менше втрат було з нашого боку, з їхнього боку… і так підступно втрачати своїх людей… Ми цього не подаруємо!” – запевняє командир Володимир Глюза.

Поховали загиблого воїна в рідній Локні.

Залишилися батьки, дружина і двомісячна донька.

4. Володимир Яськів

Старший солдат Володимир Яськів

29 липня Володимиру Яськіву виповнилося б 44 роки. Він народився 1977 року в селищі Великі Бірки на Тернопільщині. Ровесники згадують Володю як хорошого товариша, який завжди був готовий захистити слабких від образ чи цькування.

Контрактник ЗСУ. Старший солдат, старший стрілець 1-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 24 омбр імені короля Данила.

“В нашому підрозділі він був одним із найкращих. З нього багато людей брало приклад, людина була взірцем для багатьох”, – каже Юрій Бунь, який служив разом зі старшим солдатом Яськівим півтора року.

“Він завжди впевнено діяв. Був готовий до наказу. Підтримував молодших командирів і старших побратимів. Це був професіонал своєї справи”, – підтверджує заступник командира батальйону з морально-психологічного забезпечення Роман Ткаченко.

9 липня 2021 Володимир перебував на чергуванні на позиціях поблизу Золотого на Луганщині й вів спостереження за противником, коли окупанти почали масований обстріл із крупнокаліберних кулеметів, гранатометів, протитанкових керованих ракет та мінометів 82-го калібру. У той час, коли Яськів змінював позицію, в нього поцілив ворожий снайпер. Куля влучила в голову й не залишила чоловікові шансів на життя.

Поховали бійця в рідному селищі Великі Бірки.

Залишилася мати.

5. Андрій Беляєв “Бєлий”

Головний сержант Андрій Беляєв

До свого 39-річчя Андрій не дожив чотири дні. Він народився 17 липня 1982 року на Дніпропетровщині, мешкав у місті Нікополь.

Усі, хто його знав, розповідають про Бєляєва як про дуже скромну й неконфліктну людину. “Спокійний, чуйний. Я навіть не очікувала, що він піде на фронт і так довго буде воювати. Дуже простий хлопець. Я запам’ятала, що він завжди посміхався, його завжди можна було попросити – і він допоможе”, – згадує давня знайома.

Відслуживши строкову службу, Андрій заробляв на життя, як міг: працював на різних підприємствах, трохи займався бізнесом. Одружився. Зрештою шлюб розпався, але в ньому народилося троє чудових дітей.

Коли почалася російська агресія на сході, Бєляєв добровільно пішов у військкомат. У березні 2014 року був мобілізований, проходив військову службу у військовій частині 3036 Національної гвардії. Брав участь у боях за визволення Маріуполя.

Коли термін мобілізації закінчився, “Бєлий” підписав контракт зі Збройними силами і прийшов у 57-му окрему мотопіхотну бригаду імені кошового отамана Костя Гордієнка. Згодом він продовжував контракт іще не раз, і хоча місця служби змінювалися, найбільше Бєлий провів саме у 57 омпбр.

З січня 2016 року був призначений командиром взводу. У 2018-му перевівся до 28-ї окремої мотопіхотної бригади, але за рік повернувся в 57-му. В серпні 2020 року був переведений до 17-го батальйону. Був командиром механізованого відділення механізованої роти у званні головного сержанта.

“Ми познайомилися з ним у 2015 році. Він тоді був добровільно мобілізованим, очолював взвод. Я служив в іншому підрозділі, але ми з ним часто спілкувалися. Він вчив мене, як поводитися зі зброєю, як воювати, як поводитися в бою, щоб не загинути, як допомагати іншим… Андрій прийшов на фронт, щоб захищати свою батьківщину. Простий хлопець, тихий герой. Ніколи не ховався за спинами солдатів. Хоч і командир, але він і окопи з хлопцями копав, і їжу готував, і в бій першим завжди йшов”, – розповідає побратим Олександр Махов.

“Що про нього можна точно сказати – що він щирий. Він усе робив щиро. Позитивний, завжди міг підібрати слова, щоб підбадьорити солдатів. Дуже простий хлопець”, – додає чоловік.

Навіть на війні Андрій зумів здобути вищу освіту: у 2021 році заочно закінчив Нікопольський факультет національної металургійної академії України.

Він загинув 13 липня під час ворожого артилерійського обстрілу. Тоді росіяни вдарили 122-мм та 152-мм калібром по КСП (командно-спостережному пункту) 17-го батальйону 57-ї бригади в районі села Причепилівка Новоайдарського району Луганської області.

Бєлий загинув одразу, були поранені ще п’ять військових, з яких один (Сивоконь) помер у шпиталі пізніше.

Поховали старшого сержанта Бєляєва в Нікополі.

Залишилися мати, дружина і троє дітей від першого шлюбу.

6. Олександр Горбенко

Олександр Горбенко

29-річний Олександр Горбенко – із Кривого Рогу, Дніпропетровська область.

Був активним учасником Революції гідності, а після початку агресії РФ долучився до Самооборони Кривого Рогу. Входив до Степової сотні Інгульської паланки Війська запорозького низового. Разом із побратимами створював блокпости навколо міста для захисту від можливого вторгнення російських військ, брав участь в охороні залізничного вокзалу, патрулював вулиці. Навчив побратимів прийомчиків тайського боксу, яким займався.

“Сашко був зі мною на Майдані. Скрізь. Він робив те ж, що робив і я. Син патріотом був. Він любив Україну – і з Майдану за неї стояв… А коли почалася війна – вирішив, що має бути там, на Донбасі. Це було його рішення”, – згадує вітчим Олександра, ветеран батальйону “Кривбас” Василь Холод.

“Коли він у 2014-му прийшов до нас на вишколи Степової сотні, коли проводилися навчання і наші інструктори хлопцям розповідали правила поводження зі зброєю, ми з Сашком частенько спілкувалися”, – розповідає козак Інгульської паланки, заступник голови Криворізької асоціації учасників бойових дій та учасників АТО Олег Забояк.

Каже, в той час на сторінці Горбенка у фейсбуці всі пости були присвячені військовій тематиці: “Він цим цікавився. У нього було величезне бажання йти захищати нашу державу… Знаєте, тоді до нас багато людей на хвилі патріотизму долучалося. Але таких як Сашко – справжніх – було видно одразу. Він виділявся своїм патріотизмом, рішучістю, лідерськими якостями. Любов до України демонстрував і в розмовах, і в діях… На тій фотографії, яку поширили після загибелі Сашка ЗМІ, він – у «тільняшці». Взагалі-то наші інструктори не дозволяли просто так носити берети, «тільняшки», камуфляж – бо це право треба заслужити. Сашкові ж – дозволили. Він це заслужив – своїми знаннями, навичками, переконаннями. Він був гідний”, – згадує Забояк.

Коли бойові дії почалися на сході України, Олександр пішов на війну добровольцем. Матір поставив перед фактом.

“Мама йому щось намагалася доводити, розповідати, відмовляти… Але він стояв на своєму. Я в травні в 40-й бтро «Кривбас», пішов. Він – у червні, в батальйон «Січеслав». Туди чимало наших хлопців-козаків пішло тоді”, – розповідає вітчим Василь.

“Саня завжди був у доброму гуморі. Що б не сталося – його посмішка все вирішувала”, – зі сльозами на очах сміється командир взводу роти патрульної служби особливого призначення “Січеслав” Олександр Куралех.

Горбенко завжди рвався в бій, тож коли за рік демобілізувався із “Січеслава” – одразу підписав контракт з ЗСУ, без проблем пройшов відбір у 8-й полк спецпризначення.

“Я через знайомих домовлявся, щоб його взяли в нашу 17-ту танкову, але він разом із товаришем обрав 8-й полк. Сашко хотів воювати завжди попереду. Тому й пішов у спецназ, який залучається до силових операцій”, – пояснює Холод.

У спецпризначенцях Горбенко відслужив три роки. 8-й полк базується у Хмельницькому, і саме там Сашко зустрів своє кохання. Одружилися, два роки тому народилася донька. На жаль, подружнє життя в пари не склалося, але донечку Олександр дуже любив і не забував.

Після завершення контракту він було повернувся до цивільного життя, влаштувався на місцевий металургійний комбінат “Арселор-Міттал”. Але захворів на COVID-19 і, як розповідають близькі, хвороба перебігала тяжко, спричинивши низку ускладнень.

А після реабілітації Сашко знову підписав контракт і вирушив на війну разом із 10-ю окремою гірсько-штурмовою бригадою, яка саме заходила на ротацію на Горлівський напрямок. Служив старшим стрільцем.

Пізно ввечері 15 липня російські найманці люто обстріляли селище Нью-Йорк поблизу Горлівки – від вибухів цілої низки снарядів і мін калібру 82 та 122 мм в багатьох будинках повибивало шибки, а в деяких зруйнувало стіни. На щастя, серед місцевих мешканців обійшлося без жертв.

Читайте також:
Росіяни обстріляли Нью-Йорк великим калібром. ФОТО, ВІДЕО

Військовослужбовцям-“едельвейсам” пощастило менше. Олександрові Горбенку не вистачило якоїсь секунди, щоб заховатися в укриття, коли поруч вибухнула міна.

Унаслідок вибуху він отримав жахливі опіки. Гелікоптером 29-річного бійця евакуювали до лікарні швидкої допомоги Харкова, де, попри ураження 80% поверхні тіла, він ще майже чотири дні запекло боровся за життя…

Смерть виявилася сильнішою. Серце Сашка перестало битися вранці 19 липня.

Поховали воїна у Кривому Розі.

Залишилися батьки і донька.

7. Дмитро Сивоконь

Старший лейтенант Дмитро Сивоконь

Дмитро Сивоконь народився 14 вересня 1982 року на Херсонщині, мешкав у Скадовську.

2014 року, фактично з перших днів війни, пішов добровольцем у зону АТО. Служив у ЗСУ на посаді головного сержанта взводу в спецпідрозділі ВСП “Сармат”. Згодом отримав офіцерське звання (молодший лейтенант).

Після трьох контузій і поранення у 2017 році перевівся у військкомат Скадовська. Але зрештою все одно повернувся на передову, вже у званні старшого лейтенанта. Військовослужбовець 17-го окремого мотопіхотного батальйону “Кіровоград” 57-ї мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка.

“Він завжди спілкувався українською мовою. Був уважний до всіх, завжди виявляв співчуття. Допомагав усім. У травні Дмитро написав рапорт, що хоче продовжити службу на сході, допомагати хлопцям. І перевівся у військову частину, яка виходила в ООС”, – розповідає товариш по службі майор Михайло Матвєєв.

“Саме керування таким великим підрозділом, як рота – це дуже тяжко. Але він ніколи не полишав надії, завжди прагнув до кращого. Тривалий час виконував обов’язки. Найближчим часом планувався на іншу посаду. На жаль, під час порушення режиму тиші з боку незаконних збройних формувань, які вчинили артилерійський обстріл, Дмитро отримав тяжкі поранення, несумісні з життям”, – каже ще один побратим Олександр.

Це сталося у полі, на командному пункті. 13 липня о 17:30 фактично тилові позиції ЗСУ в районі села Причепилівка Новоайдарського району на Луганщині накрило 152-мм снарядом. Саме тоді загинув старший лейтенант Андрій Бєляєв, а ще п’ятьох військовослужбовців було поранено.

Фактично весь перший вибух Дмитро Сивоконь прийняв на себе, захистивши товаришів по службі власним тілом.

Тяжко пораненого, його рятували у Харківському госпіталі. Але через десять днів, 23 липня близько 16:00, Сашко помер.

Залишилися батьки, дружина і троє дітей: 2,5 і 9 років та 13-річний син від першого шлюбу.

Поховали Дмитра на Алеї героїв цвинтаря у Скадовську.

Залишилися батьки, дружина та троє дітей.

Вічна пам’ять полеглим.

Джерело:novynarnia